Село Марійка

Марійка — село, центр сільської ради. Розташоване на кристалічному щиті Придніпровської височини в Дністровсько-Дніпровській лісостеповій зоні на південь від районного центру м. Жашків. Місцевість бідна на корисні копалини, лише на південний схід від села є поклади рудої глини. Ґрунтовий покрив — чорнозем.

Відстань до районного центру м. Жашків — 7 км, до найближчої залізничної станції м. Жашків — 7 км, до траси Київ — Одеса — 2 км.

Загальна площа території сільської ради складає 1350,2 га, у т. ч. площа населеного пункту — 146,2 га.

Населення села становить 316 осіб, з них чоловіків — 163, жінок — 153. В селі проживають 3 учасники бойових дій, 36 учасників війни, 1 ліквідатор аварії на ЧАЕС.

Сліди найдавніших людей, які мешкали на теренах району відносяться до IV-III тис. до н.е. Це землеробські племена трипільців. Звісно, що серед сотень трипільських поселень ці не найбільші. Древні жителі споруджували будинки з глини на дерев’яному каркасі. Ще й донині у селі трапляються хати, збудовані “у заміт”, із глиняною долівкою та керамічним посудом. Матеріал для його виготовлення довго шукати не доводилося. Глинищ біля Марійок і сьогодні скільки завгодно. Якщо наші далекі предки хотіли виготовити вишуканіший столовий посуд, то вони відмулювали глину і вже з неї робили миски, глечики, біноклеподібні посудини (вони нагадують горнята-близнята, якими користувалися хлібороби ще у другій половині попереднього століття для борщу та каші). Потім той посуд гарно випалювали у печі. На жаль, лише його уламки, розмальовані чорною, бурою, зрідка білою фарбами, дійшли до нас. Але і вони засвідчують про неабиякий художній смак наших предків. Про їхні уявлення і вірування розповідають виліплені з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, модельки жител (інколи двоповерхові), вівтарі. Саме на таких вівтарях приносили жертви богам — те, що виростили своїми руками з допомогою примітивних знарядь праці з каменю, кістки, рогу.

Залишки давніх вірувань можна просте-жити як у купальських та інших обрядах, так і в народних піснях. Наші пращури поклонялись не лише вогню, а й воді. Такі вірування зрозумілі і вмотивовані, адже життя землеробів із прадавніх часів залежало насамперед від тепла і води. І саме це засвід-чують археологічні знахідки. Вони переконують у тому, що наш край належав до культурно-господарської зони Лісостепу. Проте недалеко розпочинався й Степ зі своїми природно-кліматичними особливостями, що обумовлювали відповідно і культурно-господарські. Два великих природно-кліматичних регіони не лише дотикались і протистояли, а і взаємовпливали.

Велике переселення народів, навали кочових племен, занепад античних міст-держав, переміщення торгових шляхів призводять до чергового послаблення культури, характерної для Лісостепу, і посилення елементів культури Степу. А оскільки для її представників характерний кочовий спосіб життя, то й на археологічні пам’ятки цей період небагатий.

Але, попри напади татар наприкінці XV ст., розпочинається залюднення краю. Серед перших поселенців були уходники, вільні промисловці, “данники”, козаки, які приходили найчастіше з Брацлавщини, Поділля, а також з Волині, Київщини, Полісся і навіть з Білорусії та корінних польських земель. Про чималу кількість представників польського етносу свідчать досить численні прізвища із закінченням на -ський, -цький.

Можна лише уявити, що залишалося на місці сіл і містечок, коли через них прокочувались тисячні хвилі орди. Там, де не вправлялись ординці, допомагав Станіслав Чарнецький та інші магнати. Тож і не дивно, що коли у 1664 р. в Жашкові ще був 31 дим (хата), з яких сплачували податку 46 злотих 15 грошів, то у наступні роки Жашків та навколишні села перетворюються на пустку.

Лише наприкінці XVII – на початку XVIII ст. з’являються можливості для залюднення південної Київщини. Король Речі Посполитої, за якою залишилося Правобережжя, у 1684 р. видав указ, що дозволяв козакам заселяти територію на берегах Тясмина і Тікича. Поселення започатковувались як слободи не випадково. Лише у такий спосіб можна було утримати на цих землях, що впродовж багатьох років плюндрувались татарськими, турецькими, польськими, московськими військами, мирне населення. Тож про фільварки, панщину не йшлося. Після того, як селяни налагоджували господарство, освоювалися на новому місці, їх переводили на чинш. Податок визначав сам осадник, і він міг стягувати з оселі шість злотих, а при бажанні чи потребі — вдвічі більше. Проте податок грішми був не такий обтяжливий, як і відробітки у фільварках. Він стимулював ініціативу селян, їхню підприємливість. Цьому ж сприяло відновлення торгових трактів, налагодження торгівлі, становлення чумацького промислу. Мережа доріг упродовж XVIII ст. стає густішою. І вже на початку XIX ст. край перетинає торговий тракт Паволоч — Сквира — Володарка — Ставище — Вороне — Буки, чумацькі шляхи: Володарка — П’ятигори — Острожани — (Бузівка) — Соколівка — Умань; Липовець — П’ятигори — Ставище.

Неодмінним атрибутом шляху була корчма. Зазвичай, корчма на тракті — це не лише тогочасний бар чи кафе, а більшою мірою готель. Місце, де відпочиває подорожній, одержують фураж воли та коні, інколи укладаються торгові угоди. Тож, це був досить прибутковий об’єкт. Його вартість зростала із набуттям права на пропінацію, тобто феодал мав дозвіл на виробництво і збут у своєму маєтку горілки, браги, вишняків, вареного меду. Шляхта віддавала пропінацію в корчемну оренду.

За переказами старожилів села, назва “Марійка” виникла за такою легендою:
На полі недалеко від шляху, яким чумаки їздили в Крим по сіль, стояла корчма. Господарем у ній був старий Онисько. В нього була дочка небаченої вроди, на ім’я Марія, але всі ласкаво звали її Марійкою. І коли перед чумаками поставало питання, де відпочити, переночувати і підкріпитися, всі одностайно казали: “Поїдемо до Марійки”. Так з того часу невеликий хутірок, а згодом і село стали називати “Марійка”. Дорога, що йде за селом з північно-західної сторони, і до сьогодні називається Ониськовою. На запитання: “Кудою поїдеш на Жашків?” жителі села і сьогодні відповідають: “Біля Ониська”.

У цілому ж XIX століття стало періодом неухильного зростання населення і господарства. Про що й знаходимо дані в “Сказаниях о населенных местностях…” Лаврентія Похилевича на с. 468-469. Книга видана у 1864 р., і стосовно Марійок автор повідомляє: “К Ольшанскому приходу причислена д. Марийка, в 3-х верстах от Ольшанки на восток, при безьименном ручайке, летом высыхающем, расположеная.

Жителей обоего пола 337, земли — 1393 десятины, из них 412 десятин крестьяне приобрели, при пособию правительства в собственность за 15 433 рубля, по силе выкупного договора 1863 года. Деревня принадлежала внуку Игнатия Иванского, Станиславу Николаевичу.

В деревни Марийка есть часовня, в которой совершаются публичные молитвословы, кроме литургии приходским села Ольшанки священником”.

Також знаходимо дані про Марійку в книзі “Список населенных мест Киевской губернии” (1900 р.) на с. 1411-1412:

“В д. Марийка дворов 117, жителей обоего пола 767 чел. из них мужчин 365 и женщин 402.

Главное занятие жителей — хлебопашество, кроме этого крестьяне отправляются на зароботки в Херсонскую губернию.

Растояние от уездного города к деревне — 50 верст, от ближайшей железнодорожной станции – 30 верст, почтово-телеграфной и почтовой — 7 верст.

Железнодорожная станция носит название “Поташ”. Почтово-телеграфная и почтовая станция находится в г. Жашков.

В деревни числится земли — 902 десятин. Из них принадлежит помещикам — 400 десятин и крестьянам 502 десятин.

Деревня принадлежит наследнику Феогена Афанасьевича Бондарева и находится в аренде у крестьян с. Бузовка Шевенка, Калюжного и других.

Хозяйство в имении ведут арендаторы — крестьяне по трехпольной системе.

В деревне имеются 1 православная церков, 1 школа грамоты, 1 водяная и 4 ветряных мельницы, 1 кузница.

Пожарный обоз состоит из 1 насоса и 3 бочек.

Продовольственный капитал к 1 января 1900 года постиг суммы 1260 рублей…”.

Під впливом революційних подій у Петрограді, Харкові, Києві відбуваються зміни і на Жашківщині. Як у калейдоскопі, змінювалися події, обставини і люди у 1917-1921 рр. Докотилася чутка, що вже цар зрікся престолу. З’явилися комісари Тимчасового уряду, а далі представники Центральної Ради, січові стрільці, австро-німецькі війська, більшовики, червоні, білі, гайдамаки, Директорія, петлюрівці, григор’ївці, зелені, соколівці, махновці і знову Червона Армія. Як у котлі. І всі, хто тільки не прийде, реквізує, конфіскує чи й просто грабує.

Бузівка, Конела, Вільшанка, Марійка і Жашків у 1919 р. були знову охоплені хвилею повстань. Цього разу проти Радянської влади. Очолив повстання Соколов, штаб якого знаходився у Тетієві. У боротьбі з повстанцями загинули голова Жашківського ревкому І.П. Станецький і військовий комісар Самофалов. Повстання було придушено.

Починає налагоджуватись нове мирне життя. Новизна була помітна навіть в адміністративно-територіальному поділі. Зникли губернії, повіти, волості. З’явилися округи, райони. Саме в результаті реформи 1923 р. з’являється Жашківський район, до складу якого входить і село Марійка.

В цей період розпочинається колективізація. Жителька села Марійка Сивачук Ганна Степанівна (1917 р. н.) так згадує про створення колгоспу (розповідь 2006 р.):

“Мої тато віддали в колгосп усе, що в них було в господарстві: коней, плуг, реманент, а сани лишили собі, думали, на зиму буде чим топити, бо були добрі, багато дерева. Але прийшли і забрали сани, і зняли тата “на кіно”. І на другий день показують тата в клубі “в кіно”. Тато держаться за рожна і кажуть: “Хіба ще й зимою буде СОЗ”. А в клубі показують і кажуть, що Кирилюк Стефан Романів поганий, не дає сани. В тому ж кіно показали і Ганну Балабушту, обкутану подушками, і кажуть, що вона ледарка, не йде в колгосп на роботу”.

Під час голодомору 1932-33 рр. село Марійка, як і вся Україна, потерпало від голоду. На щастя, люди масово не вмирали. На той час у селі був колгосп “Червона Україна”. Голова колгоспу Мензюк Тодось (з сусіднього села Вільшанка) організовував щоденні обіди для всіх працюючих. Тим, хто сапав буряки, видавали по 1 кг муки в кінці робочого дня.

Із розповіді жителя села Вовни Андрія Власовича (1910 р. н.):

“В Марійці люди були голодні, але не вмирали, як у сусідніх селах. До нас прибивалися люди чужі. І тут, бувало, по дорозі в нас помирали. Казали, що це були люди з Житників. Ми їх звозили на цвинтар і закопували. В селі в той час померла сім’я Покуля Володимира, його дружина, сини Василь і Микола. Більше нікого, хто б помер з голоду, не пам’ятаю”.

Конференції, наради, семінари, зльоти, комуністи, комсомольці, пропагандисти, агітатори, атеїсти, лікнепи — все це не лише нові поняття, а й нові сторони життя. По бригадах, у таборах колгоспники “проробляли” (лексика того часу) найважливіші постанови партії та уряду, читали газети, випускали полівки, вивішували на Червоній і Чорній дошках прізвища кращих колгоспників і “зривачів” роботи. Вручали червоні і рогожані прапори, премії, червоні шаровари і перкалеві хустки. Взагалі на той час відданість і самовіддача людей були неймовірні.

Мирна праця жителів Марійок, як і всього радянського народу, була перервана підступним нападом гітлерівської Німеччини. В перші дні Великої Вітчизняної війни більшість чоловіків села стала на захист Батьківщини. А ті, хто був залишений, не шкодуючи сил і здоров’я, працювали в народному господарстві, робили для оборони Вітчизни все, що могли. Всіма засобами жителі села, ризикуючи життям, чинили опір окупаційному режиму. Вони зволікали здачу податків, ховали від фашистів хліб та інші продукти, зривали відправку людей до Німеччини, допомагали партизанам. Дні окупації скінчилися у січні 1944 р., Марійка радо зустрічала воїнів-визволителів 240-ї дивізії під командуванням генерала Уманського Терентія Хомича.

У братській могилі на території села поховано 36 воїнів різних національностей.

65 жителів села віддали життя, обороняючи Москву і Сталінград, визволяючи Варшаву і Прагу, штурмуючи Кенігсберг і Берлін.

У центрі села в пам’ять про них встановлено гранітні плити з викарбованими іменами та пам’ятник. Вони назавжди залишаться у вдячній пам’яті односельчан.

На території села станом на 01.09.2006 р. діють:

• ЗСАТ “Добробут”, яке орендує 199 земельних паїв, площею 563 га та 185 га земель резерву і запасу;
• фермерське господарство “Надія” (голова Г. Шелестовський), створене в 2000 р., має в користуванні 20 га землі та орендує 32 земельних паї, площею 90,46 га;
• фермерське господарство “Стерх” (голова Д.М. Завертаний), створене у 2005 р. на основі власного земельного паю розміром 2,76 га, орендує 20 га земель запасу;
• фермерське господарство “Церес” (голова В.Г. Шелестовський), створене в 2006 р. на основі 5,05 га земель запасу.

Вісімнадцять власників земельних паїв використовують землю одноосібно.

У селі функціонує фельдшерський пункт, клуб, сільська бібліотека, магазин, відділення зв’язку.

Гордістю села Марійка є видатний сучасник — Дмитро Олексійович Мельничук, ректор Національного аграрного університету, Герой України, академік НАН України і УААН, професор, доктор біологічних наук. За активну педагогічну та наукову діяльність нагороджений медаллю “За трудовую доблесть” (1973 р.), Почесними відзнаками Президента України — орденами “За заслуги” III (1997 р.) та II ступенів (1998 р.); присвоєно звання “Герой України” з врученням ордена Держави (2003 р.). Лауреат Державної премії Української РСР (1985 р.), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990 р.), лауреат міжнародної премії “Дружба” (1995 р.), лауреат премії імені В. Вернадського (2003 р.).

Народився 5 листопада 1943 року в с. Марійка. У 1964 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію з відзнакою (з 1994 р. — Національний аграрний університет) за спеціальністю “Ветеринарна медицина”.

Академік Д.О. Мельничук — відомий учений у галузі біохімії. Основний напрям наукової діяльності — вивчення молекулярних механізмів регуляції обміну речовин в організмі тварин і людей, пошук і розробка способів корекції їх порушень.

Дмитро Олексійович має більше 40 авторських свідоцтв на винаходи та патенти, він автор близько 500 наукових праць (2 монографії, 3 підручники, 17 наукових оглядів), підготував 20 кандидатів і 7 докторів наук.

Академік Д.О. Мельничук бере активну участь у державній і громадській роботі в Україні та міжнародних організаціях: член Президії Державного комітету з питань Державних премій України в галузі науки і техніки, Державної акредитаційної комісії вищих навчальних закладів України та Комісії з питань присвоєння вчених звань Міністерства освіти і науки України, а також Бюро відділення молекулярної біології, біохімії, клінічної та експериментальної фізіології НАН України. Крім того, він перший віце-президент Українського біохімічного товариства (з 2003 р.); головний редактор і член редколегії низки наукових журналів; голова наукової ради з питань біохімії при НАН України; член вищої ради при Генеральному директорові ФАО ООН; Почесний професор Університету штату Айова (США, 1996 р.); Почесний сенатор штату Луїзіана (США, 1999 р.); Почесний доктор Берлінського університету ім. Гумбольдта (Німеччина, 2001 р.) та Гентського університету (Бельгія, 2003 р.); виїзний професор Токійського аграрного університету (2004 р.); член виконавчого комітету і почесний президент Всесвітнього консорціуму закладів вищої освіти і досліджень для сільського господарства (з 2003 р.), до якого входять понад 300 університетів із 136 країн світу.

Н.П. Саранюк, В.І. Чабан

Інформація взята з порталу who-is-who.com.ua

Ключові слова: Марійка, Марийка, Mariyka.