Леміщиха — село, центр сільської ради. Розташоване за 3 км на захід від автомагістралі Одеса — Київ — Санкт-Петербург та за 150 км від Києва по Одеській трасі.
У селі нараховується 383 господарства, де проживають 859 громадян (станом на 2009 рік).
Про походження села існують такі письмові джерела: “Леміщиха — село, що в трьох верствах від містечка Жашків на північ, розміщена у глибокому яру, що впадає до струмка Торчі. Жителів обох статей 600, з них 27 католиків, 5 євреїв. Землі в маєтку 2000 десятин. Леміщиха дістала назву від жителя Лемеха (“лемех” – слово українського походження) і дружини його Леміщихи, які жили в цьому місці з початку ХVІІ ст.
Леміщихою, коли воно стало селом, володів Каменський, що купив його в Закревського — головного конюха графа Острозького. У Каменського на початку ХІХ ст. село купив дід нинішнього власника Сігмунда Костянтиновича Підгорського. Церква збудована в 1747 р.”.
У другому документі сказано: “Як слово Леміщиха з іменником жіночого роду, утвореним від Леміх, чоловік з цим іменем і його жінка могли бути першими поселенцями”.
Коли навколишня земля була оголошена власністю поміщика, то на це місце переселилися мазури (з Мазурських боліт Полісся), прізвища Мазурок і Мазур є до сьогодні.
Переселенці почали рубати дубовий ліс, щоб будувати приміщення для поміщика і житла для себе.
На пагорбі була збудована дубова церква в 1734 р. (рік взято із церковного архіву). Пізніше, в 1747 р., під церкву було закладено кам’яний підмурок. Скарби Леміша були витрачені на прикраси церкви. Саму церкву освятили в день євангеліста Луки, після чого щороку в цей день 31 (18) жовтня святкують в селі храмове свято.
У селі поселенці селилися вздовж берега річки, яка протікає із заходу на схід. Біля церкви була розташована поміщицька садиба. Селом володів до самої революції 1917 року поміщик Петро Підгорський. (Записано зі слів Антося Павловського Коретнюком Павлом Прокоповичем).
Яким село було до Жовтневої революції, можна прочитати в “Статистическом описании Киевской губернии 1900 г.” (стор. 419).
“Леміщиха — дворів 192, жителів 1086, з них чоловіків 536. У селі 1425 десятин землі, з них належить поміщикові 692 десятини, церкві — 40 десятин, селянам – 693 десятини. Село належить Петрові Сігізмундовичу Підгорському.
У селі є: 1 церква, 1 кузня. Пожежний обоз складається з 2-х бочок”.
У 1910 р. про с. Леміщиха написано в “Памятной книжке Киевской єпархии” К., 1913. стр. 417. “Леміщиха в 1910 року жителів: православних чоловіків 548, жінок – 548, крім того, 18 католиків, сектантів — 3. Школа церковно-приходська, стояла ще церква, збудована 1747 року”.
Становище селян, особливо до революції, було дуже тяжке, багато було безземельних селян та безробітних.
За переказом, пан Підгорський мав ще землі: у с. Кривчунці — 300 десятин, у с. Горошкові — 2000 десятин, в Конелці — 1800 десятин, у м. Хонечах на Волині – 3000 десятин; мав ліс і лісопильний завод у П’ятигорах — 700 десятин лісу.
Крім того, володіли землею такі куркулі, як Мазур Уліян, — понад 150 десятин в Леміщиці та 70 десятин в Сорокотязі; Майструк Радіон мав до 100 десятин.
Шукаючи роботу, біднота виїжджала за океан, в Америку. Так, протягом 1910-1914 рр. до Першої світової війни виїхало з села в Америку 100 осіб.
Коли почалася Перша світова війна, становище в селі ще погіршало. Сільське господарство занепало.
Революційна хвиля 1905-1906 рр. не минула і села Леміщиха. Тут в економії поміщика Підгорського вибухнув страйк. Робітники і наймити вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення зарплати, покращення умов праці. Організатором страйку був робітник Якимчук Свирид (він же був і головою страйкового комітету). Всі роботи в маєтку припинилися, на полях ніхто не працював, худоба була голодна, воду зі ставків повипускали (щоб виловили рибу селяни).
Якимчук Свирид так розповідав про ці події:
“Працювали ми у пана Підгорського у наймах. Примушували нас працювати по 16 годин на добу. Харчували нас гірше, ніж панських собак; рано давали кашу, в обід — кусок хліба з огірком, а вечеряти часто зовсім не доводилося, бо робота виснажувала всі сили і люди вечорами засинали, забуваючи про їжу. За цю тяжку й нелюдську працю ми одержували 5 карбованців на місяць. У липні (саме в жнива) 1905 року ми покинули роботу і з піснями пішли до садиби поміщика. Пан побоявся вийти, вислав керуючого, але і той зразу ж сховався, злякався розгніваного народу. Цей страйк тягнувся цілий тиждень. Панський хліб осипався не зібраний. Пан викликав стражників, і селян батогами змушували йти на роботу. Мене й моїх товаришів — Струся Трохима, Підопригу Мусія, Якобчука Семена, Клепача Мефодія, Горошка Івана, Щебетуна Прокопа арештували і відправили в Таращинську тюрму. Після суду над нами всіх відпустили, а Якимчука Свиридона заслали на о. Сахалін. Вернувся із заслання уже в 1918 році і в селі помер”.
У Леміщиці школу грамоти відкрито в 1898 р. Школа містилася в найнятій селянській хатині. Вчив грамоти місцевий дяк. Всього учнів було 6-12. Навчання проводилося взимку. Вчили граматику чи псалтир на церковнослов’янській мові. В 1910 р. було створено церковнопарафіяльну школу з трирічним навчанням (три групи). Навчав один учитель, а піп викладав закон Божий. В кожній групі було 5-7 учнів. Навчання проводилося російською мовою. Навчали писати, читати, рахувати та молитви. У школі учнів били, ставили навколішки, через що багато дітей кидали навчання.
У селі були ще церква, корчма. Керували селом староста, соцький, збирач податків. Головну роль відігравав у селі піп. Збирали збори громадян, на яких мали голос тільки власники наділу землі, безземельні взагалі на збори не допускалися.
Перед Жовтневою революцією 1917 року в село приходили газети для попа, для дяка, для керуючого поміщицьким маєтком. Після революції всі діти потяглися в школу, яка була відкрита без закону Божого, без попа. Вчителями були більш грамотні, освічені демобілізовані офіцери.
Першу звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію принесли в Леміщиху солдати-фронтовики в кінці 1917 р. Солдати почали згуртовувати селянську бідноту, щоб вигнати поміщика з села, а його майно і землю поділити серед бідноти.
На початку березня 1918 р. в селі було створено комітет розподілу поміщицького майна і землі. До складу комітету ввійшли Мазурок Платон, Струсь Семен, Щебетун Сава, Парфенюк Макар, Горошко Мирін. Землю поділили і провели посівну компанію. Відразу ж у селі з’явився поміщик із загоном гайдамаків.
Селян примусили деяке майно повернути. На село наклали контрибуцію, щоб сплатити поміщику за майно. Але панові не вдалося зібрати контрибуції, він був вимушений втекти в Польщу. Втік від розправи в м. Умань і управитель Крушинський.
Весною 1918 р. окупували Україну німецькі кайзерівські війська, почалася громадянська війна. Центр партизанського руху знаходився у Ставищенських лісах. Зі зброєю в руках пішли в партизани жителі села: Якимчук Прокіп, Віденко Павло, Якимчук Федір, Волков Якіг, Струс Йосип та інші. Троє з них пробралися за Дніпро в партизанське з’єднання. Якимчука Прокопа німці оточили в селі Тихий Хутір і спалили живцем в хаті, де він відстрілювався до останнього патрона.
Протягом 1918-1919 рр. через село проходили петлюрівці, денікінці, махновці.
Повернулися у село управитель Крушинський і син попа. Почалася жорстока розправа над біднотою. На село було накладено велику контрибуцію в сумі 300 тисяч карбованців і поставлено умову: або все майно буде повернуто панові, або все село буде спалено. Членам колишнього комітету бідноти прийшлося перейти в підпілля.
У село прибув від Петлюри агент Сліпанський, який створив з куркульських синів загін проти Червоної армії.
У червні 1920 р. в село вступили загони кінноти Будьонного.
Восени 1920 р. було створено КНС — комітет незалежності селян. Першим його головою був Струсь Йосип, потім — Горошко Мирін Ігнатович.
У 1921 р. в селі було проведено загальний перерозподіл всієї землі. Кожен селянин міг вибирати будь-яку форму землекористування і сівозміни. В середньому у селі припадало по одній десятині землі. Дехто із селян обрав собі ділянки (вся наділена йому земля була в одному куску).
Після поділу селянам землі залишилося ще неподіленого держземфонду близько 450 десятин. За рішенням вищих органів, створено на цій землі культрадгосп. Йому ж було передано всі господарчі поміщицькі будівлі, а будинок, де жив сам поміщик, передано під школу (1921 р.).
Першим керуючим культрадгоспу був Пелюшкевич, а потім — Новоселицький, Рапорт, Катиринич.
Разом з тим, у селі посилилася і культурна робота: з’явилися газети, журнали, плакати. Відкрилася хата-читальня, почав працювати драмгурток. У 1920 р. в школі було чотири класи. Учні продовжували навчання в Жашківській семирічній школі. В 1934 р. було побудовано клуб. З 1936 р. в селі працювала семирічна школа, де 200 дітей навчали 13 вчителів. З 1960 р. було відкрито восьмирічну школу.
У 1924 р. в селі були школа, хата-читальня, споживча кооперація, сільрада, комітет незалежних селян, комітет взаємодопомоги, радгосп.
У 1928 р. в селі було створено бурякове господарство, яке грішми, насінням, знаряддям праці допомагало бідноті. Головою бурякового господарства обраний Павло Коренюк.
У 1928 р. в селі організували товариство зі спільного обробітку землі (ТСОЗ), головою якого був Мельник Іван Михайлович. В ньому об’єдналися бідняки, які не мали ні тяглової сили, ні сільськогосподарських знарядь, ні насіння для сівби. На той час товариство зі спільного обробітку землі мало у своєму господарстві два трактори “Фордзон”.
Весною 1929 р. всі селяни об’єдналися в колгосп. До жовтневих свят Леміщиха стала селом суцільної колективізації (1.08.1929 р.) на всю Уманську округу.
У січні 1930 р. куркулів було виселено із села, а їхнє майно передано колгоспу. Від держави колгосп одержав радіовузол, багато складних машин. Першими трактористами були Опалат Семен та Слобода Дем’ян.
У лютому на зборах товариства зі спільного обробітку землі було вирішено обрати статус сільськогосподарської артілі і присвоїти колгоспу ім’я Сталіна. Головою колгоспу обрано Коренюка Пилипа.
Територія села була окупована фашистськими інтервентами з 19 липня 1941 р. по 4 січня 1943 р.
На рабські роботи в Німеччину було вивезено 57 жителів села, з них — 27 чоловіків та 30 жінок. Розстріляно і замучено фашистами 27 мешканців села. 184 жителі Леміщихи брали участь у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр., 108 з них полягли в боях з ворогом, 65 нагороджені орденами і медалями.
У Леміщиці було створено партизанський загін із 32 осіб під командування голови колгоспу П.К. Коренюка. Загін встановив зв’язки з іншими підпільними загонами району.
Тяжко було колгоспникам: не було тракторів, коней. Посівну кампанію проводили жінки і підлітки. Головою колгоспу обрали А. Куця.
За трудові досягнення у післявоєнні роки було присвоєно знання Героя Соціалістичної Праці двом ланковим — Білокур Мотрі та Мартовщук Оксані; орденом Леніна нагороджені А.Г. Куць, М.С. Лимар, О.С. Маркитан, М.С. Мартогчук, Т.А. Гливенко, В.Г. Якобчук, О.М. Стойка; 25 колгоспників було нагороджено медалями.
Колгосп побудував добротні господарські приміщення. Утворено ферми великої рогатої худоби, свиноферма, вівцеферма, птахоферма. Вчасно виконувалися поставки зерна, молока, м’яса. Значно збільшилася кількість тракторів та складної сільськогосподарської техніки. Зросла оплата трудодня.
26 квітня 1961 р. на загальних зборах колгоспу було ухвалено постанову про те, щоб колгоспне майно передати у власність Жашківського цукрокомбінату і на землях колгоспу утворити радгосп. Створений радгосп має вирощувати насіння цукрових буряків для всіх колгоспів району та займатися тваринництвом. Усі колгоспники перейшли працювати в радгосп. Людям похилого віку видавалася державою щомісячна грошова допомога.
У селі почали працювати сільський Будинок культури на 300 місць, гуртки художньої самодіяльності, бібліотека, дитячі ясла.
Невпізнанно виросло село, споруджено багато нових будівель. У селі працював фельдшерсько-акушерський пункт.
У 1982 р. закінчено будівництво нового дитячого садка на 90 місць.
З 1988 р. в селі працювала 9-річна школа, в якій навчалося 120 учнів.
Обслуговували населення промисловий та продовольчий магазини, відділення зв’язку.
Великим святом для жителів села стало введення в дію першої черги газифікації (1933 р.). У 2001 р. газові магістралі пролягли через усе село — більше 2/3 господарств користувалися природним газом.
У 1995 р. на базі бурякорадгоспу Жашківського агроцукрокомбінату, куди входили три відділення: Леміщиха, Жашків, Вільшанка, — було утворено ВАТ “Росток”.
“Сьогодні село сильно змінилося на краще. Побудовано гарні будинки, проходить асфальтована дорога, багато вулиць села викладені камінням. До цього багато зусиль доклав гарний господар, колишній керівник місцевого господарства Василь Іванович Щебетун. Він турбувався про людей, за що його люди поважали і поважають.” (О.А. Підопригора “Мій життєпис і деякі міркування”, газета “Жашківщина” № 62, 9.08.2000 р.).
У 1998 р. на базі Леміщицького відділення було утворене сільськогосподарське відкрите акціонерне товариство “Леміщиха”. Головою правління обрано Бовкуна Олександра Володимировича.
У 2001 р. в селі працювали загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, де навчалися 180 учнів, дитяча дошкільна установа, яку відвідували в середньому 35 дітей, фельдшерсько-акушерський пункт, медпрофілакторій зі стоматологічним кабінетом, сільський Будинок культури, один змішаний магазин, відділення зв’язку. Більше 20 сімей зводять нове житло.
Жителям Леміщихи, які віддали життя за Батьківщини у боротьбі з фашистськими загарбниками, споруджено в центрі села обеліск Слави.
У селі Леміщиха народився Опанас Андронович Підопригора. Нині він має високі наукові звання: доктор юридичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Академії правничих наук, академік-секретар відділення цивільно-правових наук цієї академії, заслужений працівник народної освіти України. Його науковий авторитет визнано в Україні: він є членом кількох вчених спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій, у тому числі однієї зарубіжної (Республіки Молдова). Має Опанас Андронович багато публікацій навчального плану, завдяки яким ім’я Підопригори стало відоме й у Європі.
У селі народився також і Охріменко Василь Іванович — заслужений артист України, диригент Державного оркестру духових інструментів.
Усі дані про події в селі до 1962 р. взяті із записів Лимаря Василя Титовича (1916 р. н.), одного із голів Леміщицької сільської ради. Його ж записи про події до революції 1917 року зроблені на основі спогадів старожилів.
Інформація взята з порталу who-is-who.com.ua