Горошко Степан Іларіонович

Горошко Степан Іларіонович

66 років, знаний краєзнавець, письменник та історик

У мого діда Іларіона Петровича була земля на території сучасної Олександрівки – 14 десятин – це неабиякий господар був. Він мав дві пари гарних коней, на яких були брязкальця, дзвіночки. Коли дідусь вїжджав у Леміщиху, то казали: о, Горошко їде! А потім у діда забрали хату, яка була під «бляхою», забрали коней, усе господарство й разом із моїм батьком відправили у заслання до Архангельська. Привезли у вагонах товарних, викинули у лісі, де не було ні житла, ні їжі. Лишили тільки сокири, пилки та й 2 мішки борошна. У тайзі вони різали сосни на висоті людського зросту, верхівки схиляли й так робили дах. Стовбури обплутували гіллям і в такому курені вони й зимували. Уже наступного року до них «приєднались» бабуся з іншими п’ятьма дітьми. Згодом найменшому, десятирічному Дмитру, моєму дядькові, вдалося втекти. Він самотужки за 2 місяці добрався у Жашків аж з Росії. Потім і дід з бабою втекли звідти. Як — невідомо.

молодий вчитель Острожанської школи

Бабуся Христя справила на мене дуже великий вплив. Я її завжди просив: «Бабусю, розкажи мені про чумаків». І вона завжди розповідала як вони ходили «в чумачку», пісень співали. Вона переказувала часто ту пісню «Ой горе тій чайці, чаєчці небозі,що вивела чаєняток при битій дорозі, їхали чумаки, весело співали, і чаєчку ізігнали, чаєнят забрали…». Вона вже й не могла толком співати, бо голос її виморозили морози архангельські, а я малим не розумів…Потім її відправили ще раз у заслання на 8 років на Далекий Схід – Комсомольськ-на-Амурі. Через те, що, як вона повернулась додому з дідусем почала висловлюватись негативно про радянську владу, що «скоро буде війна, колгоспи луснуть, ви нічого не заробите» і т.д. За це її схопили і знову відправили у заслання. Аж у 1989 році їх реабілітували. Тому вони уже не «вороги народу», а я не онук «ворогів народу».

Ще одна людина, яка справила на мене вплив – наша сусідка, яку називали баба Барбара. Я ніяк не міг второпати, чому вона Барбара аж потім, коли я став трошки старшим. Вона – донька багатих батьків, дворян. Для того, щоб врятуватись під час революції вона вийшла заміж за революціонера, який любив оковиту. Саме свого чоловіка вона й називала «барбар», тобто «варвар». Вона закінчила гімназію, була дуже освіченою на той час. У неї була велика бібліотека. Саме у неї я взяв книжку з історії середніх віків. Любов до історії у мене з дитинства.

Батьки мої були простими колгоспниками. Мама жила поряд із родичами батька в Олександрівці. Так вони й познайомились. А батько в останні роки був заготовачем, працював у системі Райспоживспілки. В роки війни воював, навіть є найвища нагорода у системі солдатських відзнак – медаль «За відвагу».

Я народився в Олександрівці у 1949 році. Окрім мене було ще два брати – Микола і Павло та сестра Ніна. Я ж був найменший. Закінчив 8 класів у Олександрівці, потім ще три роки вчився у 1-ій школі в Жашкові – там, де нинішня школа № 3. Любов до предмету часто проходить через любов до вчителя. Найбільше за шкільні роки мені запам’ятався чудовий викладач – Олексій Филимонович Халупко, який викладав малювання, музику й співи. Він прищепив мені любов до книг. У позакласний час організовував колективне читання, ми слухали цікаві історії. Звідти й мій потяг до історії, який підкріпив ще вчитель історії уже у старших класах – Михайло Якович Заславський. Ще одна вчителька – Раїса Борисівна Ортенберг. Чогось над нею любили глузувати учні, а я принципово сідав на першу парту і уважно її слухав. Мене вражало, як уважно вона читала учнівські твори. Я не міг похизуватись особливим знанням граматики. Інші вчителі відразу ставили два, навіть не читаючи. А вона завжди детально переглядала і за літературу у мене було 5, а по мові – 3.

У школі я був найменший серед усіх учнів: батько відправив мене на навчання у 6 років. Але закінчив школу я уже зі своїми однолітками, тому що саме на цей період припала чергова реформа освіти про ліквідацію 11-річки. І, на моє нещастя, на один рік по всій країні припало два випуски – десяті та одинадцяті класи. Тому мені було нелегко вступати до університету: конкурс автоматично став вдвічі більшим. Та я все ж вступив на історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, проте на заочне відділення.

Як зараз пам’ятаю, як прийшов складати перший вступний екзамен. Я прийшов рано-вранці, майже нікого не було, згодом почали підтягуватись абітурієнти. Почався іспит. Ну і питання – хто піде? Всі бояться. Я взяв, та й пішов: просто не усвідомлював усієї важливості того, що відбувалося. Заходжу, тягну білет. Питання пам’ятаю як зараз: первіснообщинний лад на території нашої батьківщини, Сталінградська битва і Шевченко у Кирило-Мефодієвському братстві. Я знав ці питання чудово і просто сидів, розглядаючи карту на дошці. І добре, що я на неї так уважно дивився. А голова комісії, доктор історичних наук і колишній працівник ЦК Компартії питає: «Чого ви не готуєтесь?». Я кажу: «Я вже готовий» і пішов відповідати знову ж першим. Почав розказувати перше питання: «Досить», друге питання: «Досить», третє питання: «Покажіть на карті». А я кажу: «Та тут не зазначено». І все – у мене п’ятірка, адже на карті була лише європейська частина СРСР. Для моїх питань вона не підходила. Брат мій, який на той час був теж у Києві не йняв віри, коли побачив «відмінно».

Я вчився на заочному відділенні. Дуже вдячний долі за те, що сталось саме так, адже я одночасно здобував педагогічний досвід. Уже в 19 років вчителював: на другому курсі пішов працювати у школу в Острожанах, Червоному Куті. Ще з того часу у мене розвинулося прагнення до краєзнавчих студій. Згодом став директором школи у Червоному Куті, у Баштечках. Там я – молодий директор школи – побудував школу, переобладнав будиночки для вчителів, які до цього часу стоять. Їздив аж до Міністерства, щоб «вибити» якісь труби, батареї, бо так просто давати ніхто нічого не хотів.

Колись я був лектором Райкому партії. Недавно зустріла мене на базарі якась жіночка: «Ой, ми так любили вас слухати!». Така форма була спілкування з людьми: приїжджаєш на ферму, люди такі раді, що до них хтось завітав і розповідаєш їм цікаві речі з історії.

Я разом зі своїм братом і його приятелем дуже любив подорожувати: Хотин, Камянець-Подільський, Ленінград, Рига. Окрім того, я був в Індії. Також служив у Польщі. Маю звання старшого лейтенанта.

Все життя був атеїстом. Але то «з великого розуму», а вже, коли здобув життєву мудрість, то зрозумів, що без Господа навіть волосина з нашої голови не впаде.

Весільних фото у мене немає, бо весілля як такого у нас не було. А познайомились ми, коли я був директором школи у Червоному Куті. Галю туди направили після школи працювати, бо там не було вчителя іноземної мови. Заодно вона працювала піонервожатою. Потім, коли вона вступила до університету я їздив у Київ на побачення.

Я покликаний до того, щоб шукати істину. Поважні науковці ставляться до краєзнавців зверхньо. Краєзнавство не вважають за науку. А мені як кандидати історичних наук захотілось саме поєднати краєзнавство із науковими дослідженнями. Думаю, що мені це вдалося. Зокрема, коли будете читати мою книжку «Богдан Хмельницький: дискусійні питання, проблеми і судження», вона рясненько пересипана краєзнавчими матеріалами і небезпідставно, тому що тут, у нашому краї були 2 великі битви у 1644 році і 1655 році.

У Жашкові моє улюблене місце – школа № 3, яка раніше була церквою. І зараз ми можемо помітити ознаки культової споруди дивлячи на приміщення 3 школи. Моя мрія – повернути на те місце храм.

Нещадне винищення дерев і зелених насаджень у Жашкові мене дуже турбує. Ще мене хвилює, що наше місто засипається зерновим пилом і всім до цього абсолютно байдуже.

Мені хочеться продовжити серію книг про населені пункти Жашківщини. Зараз є 2 книги, готується третя – про Тинівку, але є ще чимало матеріалів і про Жашків, і про інші села району. Хочеться, щоб кожне село мало отаку свою історію. Окрім того, підготована уже книга про афганців. Я обїздив усі села Жашківщини, зустрічався з багатьма ветеранами афганської війни, спілкувався з ними протягом довгого часу. Ще одну книгу маю з досить епатажною назвою «Тріумф сучих синів: трагедія українського селянства у контексті усної історії». У ній я розкриваю важке існування українського селянства, яке в результаті колективізації, розкуркулення перенесло голод.

2 991

Один коментар

  1. Мій дід, якого Степан Ілларіонович добре знає, НАРОДИВСЯ І ВИРІС У ЛІСОВІЙ АРХАГЕНЩИНІ… І, виявляється – ніколи не жалівся на те – бо звик з дитинства до того життя… То ж ми жаліємо себе лиш тоді, коли не маємо порівнянь…

Написати коментар