Горошко Степан Іларіонович

У мого діда Іларіона Петровича була земля на території сучасної Олександрівки – 14 десятин – це неабиякий господар був. Він мав дві пари гарних коней, на яких були брязкальця, дзвіночки. Коли дідусь вїжджав у Леміщиху, то казали: о, Горошко їде! А потім у діда забрали хату, яка була під «бляхою», забрали коней, усе господарство й разом із моїм батьком відправили у заслання до Архангельська. Привезли у вагонах товарних, викинули у лісі, де не було ні житла, ні їжі. Лишили тільки сокири, пилки та й 2 мішки борошна. У тайзі вони різали сосни на висоті людського зросту, верхівки схиляли й так робили дах. Стовбури обплутували гіллям і в такому курені вони й зимували. Уже наступного року до них «приєднались» бабуся з іншими п’ятьма дітьми. Згодом найменшому, десятирічному Дмитру, моєму дядькові, вдалося втекти. Він самотужки за 2 місяці добрався у Жашків аж з Росії. Потім і дід з бабою втекли звідти. Як — невідомо.

Батьки мої були простими колгоспниками. Мама жила поряд із родичами батька в Олександрівці. Так вони й познайомились. А батько в останні роки був заготовачем, працював у системі Райспоживспілки. В роки війни воював, навіть є найвища нагорода у системі солдатських відзнак – медаль «За відвагу».

Я народився в Олександрівці у 1949 році. Окрім мене було ще два брати – Микола і Павло та сестра Ніна. Я ж був найменший. Закінчив 8 класів у Олександрівці, потім ще три роки вчився у 1-ій школі в Жашкові – там, де нинішня школа № 3. Любов до предмету часто проходить через любов до вчителя. Найбільше за шкільні роки мені запам’ятався чудовий викладач – Олексій Филимонович Халупко, який викладав малювання, музику й співи. Він прищепив мені любов до книг. У позакласний час організовував колективне читання, ми слухали цікаві історії. Звідти й мій потяг до історії, який підкріпив ще вчитель історії уже у старших класах – Михайло Якович Заславський. Ще одна вчителька – Раїса Борисівна Ортенберг. Чогось над нею любили глузувати учні, а я принципово сідав на першу парту і уважно її слухав. Мене вражало, як уважно вона читала учнівські твори. Я не міг похизуватись особливим знанням граматики. Інші вчителі відразу ставили два, навіть не читаючи. А вона завжди детально переглядала і за літературу у мене було 5, а по мові – 3.

У школі я був найменший серед усіх учнів: батько відправив мене на навчання у 6 років. Але закінчив школу я уже зі своїми однолітками, тому що саме на цей період припала чергова реформа освіти про ліквідацію 11-річки. І, на моє нещастя, на один рік по всій країні припало два випуски – десяті та одинадцяті класи. Тому мені було нелегко вступати до університету: конкурс автоматично став вдвічі більшим. Та я все ж вступив на історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, проте на заочне відділення.

Як зараз пам’ятаю, як прийшов складати перший вступний екзамен. Я прийшов рано-вранці, майже нікого не було, згодом почали підтягуватись абітурієнти. Почався іспит. Ну і питання – хто піде? Всі бояться. Я взяв, та й пішов: просто не усвідомлював усієї важливості того, що відбувалося. Заходжу, тягну білет. Питання пам’ятаю як зараз: первіснообщинний лад на території нашої батьківщини, Сталінградська битва і Шевченко у Кирило-Мефодієвському братстві. Я знав ці питання чудово і просто сидів, розглядаючи карту на дошці. І добре, що я на неї так уважно дивився. А голова комісії, доктор історичних наук і колишній працівник ЦК Компартії питає: «Чого ви не готуєтесь?». Я кажу: «Я вже готовий» і пішов відповідати знову ж першим. Почав розказувати перше питання: «Досить», друге питання: «Досить», третє питання: «Покажіть на карті». А я кажу: «Та тут не зазначено». І все – у мене п’ятірка, адже на карті була лише європейська частина СРСР. Для моїх питань вона не підходила. Брат мій, який на той час був теж у Києві не йняв віри, коли побачив «відмінно».

Я разом зі своїм братом і його приятелем дуже любив подорожувати: Хотин, Камянець-Подільський, Ленінград, Рига. Окрім того, я був в Індії. Також служив у Польщі. Маю звання старшого лейтенанта.

Все життя був атеїстом. Але то «з великого розуму», а вже, коли здобув життєву мудрість, то зрозумів, що без Господа навіть волосина з нашої голови не впаде.