Жодного дня війни не прожив без тривоги, жодну мирну весну не зустрів без сліз

Роки розділяють нас від того часу, коли лихоліття війни нагадували про себе болючими ранами та важкими спогадами. Тривожать вони і тепер, тривожать нас у розповідях про Велику Вітчизняну, тривожать тих, хто здобував величну Перемогу. Але все менше поруч із нами людей того покоління, котрому ми завдячуємо мирним сьогоденням. Їх ветеранів та учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни, тепер у Жашківському районі лише 155. Серед них – Петро Афанасійович Свідзінський. Його дитинство пройшло у рідному селі Литвинівка. Спочатку щеміло у маленькій душі мріями, а потім заполонилося одним бажанням, – тільки б не було війни. Батьки Петра Афанасійовича працювали в колгоспі, а він їм допомагав і хотів поїхати вчитися до великого міста. Та війна розпорядилася по іншому, вона забрала на фронт батька і змусила побачити чорне обличчя страху, болю, а потім і ненависті до тих, хто забирав життя найдорожчих і близьких людей. І коли нарешті в 1944 році вісімнадцятирічного хлопця призвали до армії, вже не боявся нічого, хотів лише помсти і перемоги…

… В ту морозну ніч 14 січня 1944 року вийшов черговий наказ радянського командування – всім на фронт. При собі мати залізну ложку, таку ж кружку і що є з їжі. Все те покласти до клунка і чекати на пункті призначення в райцентрі. До Жашкова від села йшов пішки, а звідти машина всіх тридцятьох таких же хлопців забрала на фронт. Дарма що ніякого військового досвіду не мали. Петра забрали в розвід групу 98-го стрілкового полку 250-ї стрілкової дивізії, а далі переправили на Білоруський фронт під командуванням генерала К.К. Рокоссовського. Юнак був енергійним, кмітливим і, як говорили командири, міцним духом. У розвід пункті під Мінськом старші товариші встигли дати кілька порад і вже за день командир полку направив новачка на завдання у розвідку. Неподалік у Бобруйську зміцнила позиції німецька частина, її потрібно було ліквідувати. В перші хвилини подумав, що як же отак, одразу, йти до ворога?… А потім відчув якийсь незрозумілий парубоцький азарт. На річці Друть веселилася німецька частина, Петра прийняли за місцевого хлопця, він зумів непомітно видивитися все, що потрібно. Завдання Петро Свідзінський успішно виконав, фашистів з позиції вибили і нашим батальйонам звільнився підступ до Мінська. Командир похвалив молодого солдата, а потім того ж року, у серпні, він отримав першу свою медаль «За відвагу».

Дороги війни ще стелилися у страшному полум’ї боїв. З нашої 250-ї стрілкової дивізії, — згадував Петро Афанасійович.

Усі хлопці виходили з бою та поверталися з розвідки живими довгий час, ніби хтось оберігав. Ми подружилися, і білоруси, і українці, і росіяни. Зі мною служив і жашківчанин В. Цимбал, котрого вже немає серед нас. Невеличкий розвідувальний батальйон виконував одне завдання за другим. Коли стало холодно, раділи, бо знали, що німець морозів боїться, а ми – ні. Хоча, правду сказати, бувало всякого,так часто мріяли про теплу постіль і сухий чистий одяг, про гарячу картоплю. Проміняли б на них навіть «бойові сто грамів», котрі виділяли молодим бійцям перед запеклими боями.

Потім, як одну з кращих, розвідгрупу направили під командування М.В. Давиденка у Вологду.
Запам’ятався випадок. На горбочку стоїть стара хата, і невідомо, чи є там хто, чи ні, а до неї по відкритому шляху йти кілька кілометрів. Нікуди не дінешся – пішов, дійшов до тієї хатини, увійшов, виглянув у віконце у протилежну сторону, а там, у низині – більше десятка німців і один з них саме підняв голову й подивився просто в очі. Сам не знає Петро Афанасійович, чому фашисти його не зачепили, може той солдат нічого не сказав, чи побоялись, що він не один, але навіть не вистрелили. Вже за день під час бою Петро Cвідзінський був важко поранений. Цю першу рану не забути, відчував пустоту в усьому тілі, все скувало і незрозуміло звідки стільки крові. Потім знепритомнів, прийшов у себе вже в госпіталі. Довго лікуватися не було часу, коли сказали, що житиме – одразу повернули на фронт. По поверненню багато товаришів не застав – вони загинули в тому бою.

Брав ветеран участь у визволені багатьох міст Польщі, а далі – Германії. Друге поранення отримав під Кенінсбергом, воно понівечило ліву руку та підборіддя, а одна куля пройшла близько біля серця. Знову – госпіталь, тепер уже на довше, бо спочатку два тижні пролежав у гарячці і не зрозумів, що з ним. А коли відчув як болять рани, зрозумів, як хочеться жити. Там, у госпіталі, і почув по радіо про Перемогу. Здоров’я було ще слабким, тому ні добивати фашиста по містах Германії, ні додому не відпускали. Тільки через місяць, коли сил додалося, лікар дозволив залишити лікування, одразу повернувся в рідне село…

Про ті часи нагадують численні нагороди за мужність, орден Великої Вітчизняної війни III ступеня, подяка Головкомандування Радянської Армії, яку, до речі, Петру Свідзінському вручив сам Маршал Жуков.

А мирне життя покликало до селянської праці, попрацював біля землі та на фермі різноробочим більше п’ятдесяти років. Тепер на День Перемоги у хаті збирається вся родина – діти, шість онуків, троє правнуків. Вони знають, що жодного дня війни їхній дідусь не прожив без тривоги, а тепер жодну мирну весну не може зустріти без сліз.