Зерно життя

Ризикуючи життям, у часи голодомору голова колгоспу с.Сабадаш Жашківського району Самсон Бачінський урятував дві тисячі селян.

Тетяна Роговська
Перший урожай жита голова колгоспу не здав державі, а роздав селянам. 480 дворів через це змогло прежити голодні роки. І це в селі, яке до Жовтневої революції було найбіднішим у Жашківському районі, адже на душу населення припадало найменше орної землі, й то на горбах і болотах. Із уст в уста люди передають цю історію в інших містах України та за кордоном. Якщо раніше людей міг урятувати тільки шматок хліба, то зараз лише пам’ять. Але досі не всі знають, що було, як люди жили і рятувались від голодної смерті. Завдяки Самсону Бачінському, є сьогодні на карті Черкаської області село Сабадаш, а багато людей завдячує йому своєю появою на світ.

1932 рік. Перший рік страшного голодомору. Тисячі черкащан не мають що їсти. Голова колгоспу с. Сабадаш Самсон Бачінський вирішує врятувати селян і здає державі сире зерно, знаючи про те, що його все одно не приймуть. Зерно повернули. Самсон Бачінський роздає його селянам. І незабаром він за це поплатився. Його засуджують на 10 років.

Від раю НЕПу – до пекла колективізації
Період НЕПу селяни Сабадаша називають найщасливішим економічно й політично. Розбудовувати соціалізм на селі приїхав із заробітків Самсон Бачінський. У Канаді він валив ліс, а в США працював на заводі Генрі Форда. У 1927 році Самсон очолює колгосп у Сабадаші. Восени 1928 року настала колективізація. Із колгоспу й колгоспників викачують хліб. Щотижня з району надсилали директиви плану здачі хліба з колгоспних дворів. Прийшов голодний 1932-й. Катастрофічно не вистачало продуктів. Хто провинився і рвав колоски, тих забирали у штрафні бригади. Строєм, під «прапором» із мішка з нашитою череп’яною жабою людей водили на поле полоти просо, ячмінь. За що двічі на день годували – давали баланду й капусняк. Трусили й селян.

Ходили поголовно й шпичками шукали в кого в землі, в кого в клуні, в хаті, в коморі продукти, – пригадує Полікарп Бачінський, племінник славнозвісного Самсона Бачінського. – Я б сказав, місцеві в цьому допомагали…

Активісти, – приєднується до розмови житель с.Сабадаш, свідок голодомору Іван Оверкович Янчук.

Я цю процедуру запам’ятав дуже добре. Спеціально уповноважений приїжджав, була організована бригада й перевіряли селян, забираючи останнє, – пригадує Іван Янчук. – Я пам’ятаю, як прийшли до Шкільнюка, почали забирати в хаті продукти, то він не витримав, психанув, бо в нього була велика сім’я – шість душ, схопив сокиру і замахнувся на голову сільради. Щоб Шкільнюка не судили, він переховувався в Середній Азії.

Делікатесна маляса
Свідки голодомору з Сабадаша пригадують, що в ті важкі роки було посаджено багато капусти, огірків. А Самсон Бачінський замовив у Жашкові великі діжки. Жінки насікли капусти, насолили огірків. Зорієнтувавшись, що голод неминучий, соління закопують на колгоспному подвір’ї.

Люди, які працювали в колгоспі, з поля йшли на колгоспний двір. А там куховарка варила суп, баланду. Капуста, морква, яка картоплина попаде, жменя пшона чи іншої крупи. І люди мали змогу там поїсти. Мало хто знає й досі, що Самсон Бачінський організував чоловіків, вони заховали хліба, пшениці, жита, проса в Сабадаш. А комнезамам (організації бідняцьких верств селянства в УРСР, дітище керівництва українських більшовиків, діяли 1920-33 рр. – ред. «ВЧ».) наказав, мовляв, туди не йдіть трясти. А потім уночі тихенько варили їжу й годували людей із Сабадаша. Пізніше знову мішок чи два дасть селу, щоб люди не пропали з голоду. Люди вмирали, але їх було значно менше, ніж в інших селах. Мешканці сусідніх сіл: Кищенців, Охматова, Одая, Хижні, Вороного – на паромі перебиралися до Сабадаша, аби обміняти одежину, посуд на їжу. Люди з Кищенців дуже довго сердилися на сабадашців. Бо у Сабадаші багато їхніх людей загинуло. Усіх урятувати просто не могли.

У голодомор листя лободи їли, цвіт акації. Переморожену картоплю шукали. Їздили за Бузівку на став і шукали коріння рогози. Найбільшою розкішшю була маляса, відходи з буряків. Хто принесе з цукрозаводу, а він за 12 км від села, то смакували.

Трупи по вулиці валяються. А комнезамівці ходять по хатах та шукають хліба крихту… Це треба було таких людей із Росії послати, і вони по суті діла і зробили голод. Їм мусив підчинятись голова колгоспу, бо що було сказано, то був закон. Траплялися в селі і випадки людоїдства.

«Капрунка з дочкою й сином з’їли Петра Гутя й Палажку з села Зелений Ріг. Марію, яка бігла з ясел, спіймали, зарізали й заховали в скриню, але по свіжих слідах знайшли і людоїдів вивезли з села», – пише у своїх спогадах про село «Хто ми і чиї ми?» Іларіон Янчук.

Пригадав Марію і Іван Оверкович:

Для Балагути Марусі, яку зарізали й з’їли, я рвав квіточки з акації. Їй на той час було шість років. Маруся тоді ходила в садочок, і так було заведено, що дітей водили няньки і проводили додому також. Я пішов додому, а Маруся та ще троє дітей пішли в город. Її мати прийшла з роботи, а доньки вдома немає. Вона одразу наробила шуму. Усе село піднялося. Шукали в кожній хаті. І викрили людоїдку тим, що почули запах смаженого м’яса. У погребі знайшли баняк із порубаним м’ясом та відрубану голову. А як із сіл приходили міняти на їжу, то тітка Гапка зазивала людей, і таким чином кілька душ пропало. Вона була приїжджа, не з Сабадаша.

«Щоб урятуватись від голодомору, наші люди їздили в Ленінград, улаштовувались тимчасово на будь-яку роботу, сушили сухарі, які були промочені гіркими сльозами, бо чули пісні й танці ленінградців – „Украина хлеборобная нам хлеб отдала, а сама голодная“. Як було не плакати?» – читаємо у спогадах Іларіона Янчука.

Нас ще й річка рятувала – там ловили раків, молюсків, черепашками ми їх називали, зараз, мабуть, їх і нема, – говорить Полікарп Бачінський. – Жаб їли.

Рішення села
Ідея віддячити вже по смерті людині, яка врятувала село в голодні 1932—1933 роки, виникла у голови села Галини Янчук.

Село зібрало 3345 гривень на будівництво церкви, бо її й досі в Сабадаші немає. На сходку винесли питання про будівництво пам’ятника, і люди підтримали. Дозбирали гроші, і в листопаді минулого року відкрили пам’ятник. Запросили батюшку, провели поминальний обід. Хто в душі є патріотом роду, той прийшов віддячити людині, завдяки якій вони і живуть сьогодні.

Ця людина не боялась кари і цим зерном дала нам, нащадкам, продовження роду. Увесь хліб потрібно було здавати в державу, а Самсон Бачінський перше жито змолотив та віддав людям, – із гордістю говорить Галина Янчук.

Селяни пішли на захист голови
Після засудження Самсона Бачінського на 10 років сабадашці негайно зібрали сходку. Вирішили добиватись помилування.

Люди кричали на сходці, захищали дядька Самсона. Був же показовий суд. Його судили, а люди проти були. Усі з дворів повиходили й кричали, – не стримує сліз Іван Оверкович.
Трапився безпрецедентний випадок. Влада відреагувала на протест селян, і Самсону Бачінському по-м’якшили вирок.

Відсидівши два місяці у Жашкові, Самсон Бачінський повернувся до рідного села і продовжив у ньому головувати.

Біографія
Самсон Бачінський народився у 1893 році. У віці 17-18 років поїхав на заробітки в Америку. У Канаді працював на лісорозробці, на будівництві доріг, а потім приїхав в Америку і там працював у Генрі Форда. У 1917 році вступив у партію більшовиків. У 1920 році повер-нувся до села, де почав впроваджувати колективізацію. 1927 році організували перші ТСОЗи – один у с. Тарасівка, інший – у Сабадаші. У Сабадаші Самсон Бачінський головував із 1927 по 1935 рік. Опісля керував у селах Бузівка, Житники, Отрожани, Конела Жашківського району. У Самсона Бачінського було п’ятеро дітей – три доньки і два сини – Валентина, 1922 р.н., Наталка, 1925 р.н., Тамара, 1929 р.н., Анатолій, 1934 р.н., Микола, 1937 р.н. Усі діти, крім Анатолія, померли від туберкульозу. Мати в часи евакуації застудилася, захворіла на туберкульоз і заразила дітей.

У 1932—1933 року у Сабадаші із 2 тисяч населення разом із дітьми померло лише 72 людини.