Жашківський Герой придушення угорського повстання
17-річним хлопцем Степан Цвик із села Адамівка на Жашківщині напросився добровольцем на фронт. Це був уже листопад 1943 року, тому юнак спішив повоювати – йому здавалося, що німців і так мало не розбили без нього.
Степан ще не знав, що не тільки з німцями йому воювати ще півтора року на Першому Прибалтійському фронті. Війна знайде його і через 11 років після закінчення Другої світової.
В армії жашківчанину сподобалося. 1952 року закінчив Саратовське танкове училище і продовжив службу в Південній групі радянських військ – в Угорщині. Перші десять років після закінчення війни тут все було добре. Радянську присутність на своїй території угорці сприймали як законну – згідно з міжнародними домовленостями. Та коли 1955 року, в зв’язку зі створенням військового союзу соцкраїн Варшавського договору, Москва продовжила термін перебування своєї армії на чужій землі, в Угорщині розпочалися заворушення. Особливо тяжко було бачити угорцям, як з близької їм Австрії радянські війська таки вивели, хоч і знехотя. 23 жовтня 1956 року в Будапешті вибухнуло повномасштабне повстання, яке розпочалося з повалення пам’ятника Сталіну на центральному проспекті міста.
В радянські часи ці події було заведено називати контрреволюційним заколотом, а в наш час угорці його ідеалізують як прагнення до демократії. Істина ж була десь посередині. З одного боку, основною масою мирних маніфестантів були угорські студенти – молодь, не відкидаючи можливості побудови соціалізму, вимагала, щоб він мав “європейське обличчя”, а не підказану з Москви напівдиктаторську модель. Окрім того, угорці вимагали, щоб чужі війська негайно покинули їхню територію. З іншого боку, деякими військовими формуваннями повстанців керували вчорашні генерали профашистського диктатора Хорті, свій інтерес у бунтівній Угорщині мали спецслужби деяких закордонних держав. Згідно з офіційними даними, після завершення подій серед вилученого у повсталих було близько двох тисяч одиниць стрілецької зброї іноземного виробництва, виробленої вже у післявоєнні роки. До того ж, окремі сплески повстання відзначалися невиправдано жорстокими розправами над представниками Компартії та місцевої влади.
Як би там не було, це мало б залишитися внутрішніми справами самої Угорщини – якби не ті ж таки чужі війська під боком… Вже наступного дня після початку повстання, вранці 24 жовтня, Москва постановила: ввести свої танки в столицю незалежної держави-сусідки. Як завжди у випадках, де пахло смаженим, у пекло кинули побільше українців. Одним із перших офіцерів, які загинули на вулицях повсталого Будапешта, став командир розвідроти капітан Прохатченко. У переліку підрозділів, які були втягнуті у найжорстокіші вуличні бої післявоєнного періоду, знаходимо механізовані дивізії з рідними назвами: 27-а Черкаська, 13-а Полтавська, 17-а Єнакієво-Дунайська.
У потоці радянських військ, де було понад 30 тисяч солдатів і півтори тисячі одиниць бронетехніки, не загубився танковий взвод, яким командував жашківчанин. В обстановці, коли на танки з усіх будинків вулиць, якими вони йшли, сипалися в’язки гранат, прозвані чомусь “ковбасою”, танкісти Степана Цвика зарекомендували себе як безстрашні солдати. Зрештою, у вирішальному протистоянні радянських Т-54 і угорських танків біля будівлі парламенту республіки, угорців загітували скласти зброю.
Бої тривали 19 днів жовтня–листопада 1956 року. Вкластися до 7 листопада – стандартної дати, якої маніакально дотримувалася в усьому Москва, не вдалося. Але 11 листопада було зломлено останній серйозний опір, хоча окремі спалахи сутичок спостерігалися ще й в грудні. Результатом цих боїв стали величезні втрати з обох сторін: угорців загинуло дві з половиною тисячі, ще майже 20 тисяч отримали поранення. Радянські втрати – загиблі і зниклі безвісти – 720 осіб, поранено – понад півтори тисячі. Степан Цвик продовжив службу в армії – повернувшись в Україну, з 1966 року був військовим комісаром Балтського району Одещини, а після звільнення в запас оселився на Херсонщині і став військруком селищної школи.
Коли щось кажуть про окупантів, чи варто це переносити на таких, як Цвик? В усіх конфліктах – будь то Чехословаччина, Корея чи Афганістан, Москва любила використати українських солдатів. Вони давали присягу на вірність тодішній Батьківщині. І присяги дотрималися.
За мужність і героїзм, проявлені під час виконання військового обов’язку Героями Радянського Союзу 13 осіб стали посмертно, а ще 13 – отримали нагороди й залишилися в строю. Серед тих, хто уцілів і став Героєм (нагороду отримав у грудні 1956-го) – і наш земляк Степан Цвик.
