Заробітчанка із Жашкова лікує тугу за Батьківщиною вишивкою
Жашківчанка, колишня вчителька Зоя Фоменко вже дев’ятий рік готує в ресторані для італійських гурманів страви з жаб і слимаків. Містечко Болонья, що за 200 кілометрів від славнозвісної Венеції, стало тимчасовим притулком заробітчанки з Черкащини, а будинок сеньйора Гуольтеєро – її другим домом.
До рідної домівки, де залишились старі хворі батьки і донька – студентка Іванна, хазяїн ресторану відпускає раз у рік, на кілька днів. Останнього разу Зоя вирвалась у Жашків, щоб відремонтувати будинок – тут без її рук усе валиться.
— Італійські поліцейські, коли брали відбитки моїх пальців, були вражені тим, що на пучках немає ліній. Вони стерлися від частого миття посуду хімічними засобами, – демонструє жінка свої руки.
Її руки, навіть після складної операції в Італії, не знають відпочинку ні вдень, ні вночі. Відпрацювавши зміну в ресторані, Зоя іде мити склепи на кладовище – ця робота непогано оплачується. А пізно ввечері, полишивши думки про заробітки, дає волю своїм почуттям: тоді з-під її голки з’являються дивовижні вишивки. Ось такою “голкотерапією” Зоя намагається лікувати заробітчанок-українок від ностальгії і депресії. “У деяких від туги за рідними, Батьківщиною, як кажуть, просто їде дах, – говорить пані Зоя, – я їм просто силою нав’язую вишивку. Це заспокоює, відволікає від невеселих думок і хоч на мить наближає до України. Бо вишивають наші жінки те, за чим душа сумує: рідні пейзажі і обличчя. Мені часто сниться школа, і я останнім часом вишивала хлопчика-школярика. На жаль, вчителювати вже ніколи не буду: за роки наймитування все забула”.
Вдома на Зою чекав сюрприз: мама, Ніна Захарівна, до приїзду доньки закінчила вишивати велике полотно “Таємна вечеря”. Цю роботу вони починали разом два роки тому. Мати надіялась, що цього разу донька вже не буде їхати до розлучниці-Італії. Однак потім змирилась: Іванну потрібно вчити, а в Жашкові роботи немає. І вже разом з онучкою обдумують сюжет нової вишивки. Імовірно, це буде “Повернення блудного сина”.
