Визвольна зима 1944-го на Жашківщині

Передостанній рік війни починався продовженням стрімкого наступу Червоної армії на Правоберережній Україні. Напередодні, в кінці грудня 1943-го, велися запеклі бої 1-го Українського фронту в напрямку Вінниці, Житомира, Бердичева, в результаті яких ланцюг ворожої оборони був розірваний на протязі 300 км. по фронту і звільнено ряд великих міст, серед них і Білу Церкву. Підрозділи 40-ї армії П.Ф.Жмаченка і 27-ї армії С.Г.Трохименка, що входили до 1-го Українського фронту продовжували розвивати наступ. На південь від Білої Церкви – Жашківський район, відстань до якого близько 70 кілометрів, і якщо радянські війська визволили Б.Церкву 4 січня, то Жашків був звільнений вже через день, 6 січня 1944 року.

Увечері цього дня в місто увійшли частини 240-ї стрілецької дивізії полковника Т.Х.Уманського, зайшли без бою, без опору німців. Терентій Хомич на той час вже мав звання Героя Радянського Союзу, яке він отримав за форсування Дніпра. За декілька днів було звільнено ще понад десятка сіл Жашківщини, німці відступили майже до Умані. Але в зону наступу 1-го Українського фронту ворог перекинув 12 дивізій, в складі яких було і дві танкові і, завдавши нашим військам значних контрударів, зупинив їх наступ. Під натиском противника війська 40-ї армії змушені були відступити і зайняти оборону на рубежі річки Гірський Тікич.

Розгорнулися запеклі бої за села Бузівка, Зелений Ріг, Баштечки, Нагірна, Острожани, Конела. В цих боях брали участь 163 СД (комдив Ф.В.Карлов), 133 СД (М.З.Казишвілі), 232 СД (Козир М.Є.), 42 гвардійська СД (Ф.О.Бобров) та ін.

133-я Смоленська, Червонопрапорна, орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецька дивізія пройшла славний бойовий шлях. На Україні в Житомирсько-Бердичевській операції вона прикривала правий фланг фронту від можливого прориву ворога з боку Бердичева, а безпосередньо в бойові дії дивізія вступила вже на Жашківщині під селом Баштечки в середині січня 1944 р. Це були важкі бої, коли німецькі війська перейшли в наступ з Умані в напрямку Києва. Після 65-кілометрового нічного маршу воїни вступили в бій і в запеклій сутичці зупинили ворога на річці Гірський Тікач в районі сіл Бузівки, Вороного, Сабадаша. Наступний важкий бій дивізія провела в лютому, знову біля села Баштечки в самий розпал операції по оточенню фашистських дивізій під Корсунь-Шевченківським. Тут німці зосередили дві танкові дивізії, маючи за мету прорвати кільце і з’єднатися з оточеними.

16 лютого зранку танкові колони німців розпочали атаку наших позицій артилерійським обстрілом і нальотами авіації. Вибухи німецьких снарядів, розриви авіабомб (в повітрі безперервно перебувало понад півсотні літаків) створили справжнє пекло. В той день дивізія не була достатньо забезпечена ні танками, ні артилерією і танковим колонам німців вдалося здійснити прорив і утворити прохідний коридор в напрямку оточеного Корсунь-Шевченківського угруповання. В наступні дні 133-й дивізії прийшла підмога, ”коридор“ був перерізаний, а ворог, що залишився в ньому був повністю знищений.

Ще один бій на Жашківській землі приніс славу командиру і його 133-й дивізії. За успішні бойові дії, в результаті яких було прорвано укріплення ворожих військ по річці Гірський Тікич, М.З Казишвілі був представлений до державної нагороди. ”В період наступальних боїв з 5 березня 1944 року дивізія під командуванням полковника Казишвілі, ламаючи опір ворога, успішно просувалася вперед, пройшла з боями близько 65 кілометрів, зайняла понад 30 населених пунктів, нанесла ворогу значної поразки. Особливо відзначилася дивізія в період прориву сильної оборони ворога в районі сіл Нова Гребля, Червоний Кут та під час форсування річки Гірський Тікач, завдаючи ворогу великих втрат в живій силі і техніці…“. Так зазначалося в представленні М.З Казишвілі до нагороди, яке підписали командуючий 40-ї армії П.Ф. Жмаченко і член Військової Ради армії К.П. Кулик.

Проте заслуженої нагороди М.З. Казишвілі отримати не встиг, 22 березня він загинув в селі Попелюха Вінницької області і Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження орденом Леніна вийшов вже після його загибелі. А дивізія за ті ж бойові дії була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеня.

Успіх багатьох бойових операцій залежали від результату даних про розташування сил ворога і їх плани, які розвідники здобували з великим ризиком, а іноді й ціною життя . Ось один із бойових епізодів.

Командира взводу розвідки 360-го стрілецького полку Галіма Саліхова викликав комполку М.Новиков і поставив завдання: з настанням темряви групі розвідників підійти до Багвянського млина, розвідати сили противника і встановити його вогневі позиції з тим, щоб наступного ранку піти в наступ. Саліхов відібрав 15 розвідників і пояснив завдання. Здали документи, нагороди і, як тільки засутеніло, вирушили за визначеним маршрутом. Підійшли до насипу, обстежили все, але ворога не виявили. Тоді вирішили діяти хитрістю. Двоє розвідників вирушили до західної околиці Нагірної і звідти дали кілька пострілів освітлювальними ракетами. Німці відразу одізвалися стріляниною з автоматів і кулеметів, чим виявили свої вогневі позиції. Але це лише половина завдання, адже артилерія і міномети мовчали, отже, місцезнаходження їх не встановлено.

Командир розвідки прийняв рішення піти в село і взяти ”язика“. Розвіднику Кличову доручено йти в штаб з донесенням і повідомленням про прийняте рішення. А розвідники тим часом пішли в село, повзком по вибалку добралися до якоїсь вулиці і, заховавшись за тином, стали чекати. Друга година ночі. Вся група, затамувавши подих, прислухається до найменшого шурхоту. Хвилин через двадцять на вулиці з’являється постать. Чіткий і швидкий крок свідчив, що йде військовий. Кілька розвідників миттю, без найменшого шуму кидаються до німця і валять його додолу. Тут же відбувається короткий допит. Сержант Великін, який трохи знав німецьку, перекладає. Німецький зв’язківець сказав, що йде з Костянтинівни в Нагірну і несе пакет до штабу полку. В штабі повинні бути командир батальйону, начштабу і два радисти. Розвідники тихо підійшли до штабу, безшумно знешкодили вартових і блискавкою влетіли в штаб. Грізне ”хенде хох“, і п’ятеро переляканих німців підняли руки. Радистів розвідники знищили, а двом офіцерам засунули в рот по кляпу і вийшли надвір. Тут з’ясувалося, що німця-зв’язківця теж знищили за спробу непомітно втекти.

З «язиками» розвідники поверталися по тому ж вибалку, а троє залишилися для прикриття відступу. Коли відійшли вже далеченько, почулася стрілянина. То відстрілювалася група прикриття. Саліхов і ще шість розвідників залишилися, щоб затримати переслідувачів, а група Ібрагімова з «язиками» продовжувала добиратися до своїх. Німців-переслідувачів було набагато більше, ніж розвідників. Зав’язався запеклий бій, в якому загинули Василь Жданов, Федір Бородін і Микола Мороз. Розвідники, відстрілюючись, відходили, а ворог, очевидно, вирішивши, що радянські війська пішли в наступ, відкрив шалену стрілянину з кулеметів, гармат і мінометів. Під шквальним вогнем пробралися розвідники до насипу і там зустрілися з групою Ібрагімова. Той швидко доповів, що убиті Біфагаров і Ахмедов, трьох поранено, німецький майор отримав важке поранення.

За насипом розвідники були вже в безпеці і без перешкод добралися до своїх. Один з доставлених ,,язиків“ (поранений майор помер по дорозі) дав цінну інформацію, що забезпечило успішний наступ наших військ і звільнення села Нагірна. Після цих боїв 360-й полк направили під Тинівку.

В той час, коли все щільніше стискалося кільце оточених під Корсунь-Шевченківським фашистів, важкі бої проходили під Бузівкою і Острожанами. В цих боях активну участь брала 1-ша Окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи, яка вже відзначилася при звільненні Білої Церкви. За успішні дії в цій операції бригада була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня. Коли 14 січня 1944 р. німецькі війська прорвали оборону і від Умані підійшли до р. Гірський Тікич, внаслідок чого частина радянських військ потрапила в оточення, бригада отримала наказ зайняти позиції по лінії хутір Адамівка, Житники, Пугачівка і перепинити шлях просуванню німців на північ і північний захід. Одночасно танковий батальйон бригади мав швидким маршем підійти до Бузівки і не допустити форсування німцями Гірського Тікича. Танкісти не встигли перешкодити просуванню німців і ті увійшли в село Острожани, а також зайняли важливий плацдарм – міст через річку, який гітлерівці особливо вперто захищали. Прорвавшись таким чином до Острожан, німецька 17 танкова дивізія оточила радянські військові частини на південний схід від села. За розпорядженням командування 40-ї армії бригада зайняла оборону по лінії Бузівка – Адамівка з тим, щоб не допустити прориву ворога з Острожан на Зелений Ріг, Бузівку, Жашків. Сусідом зліва була 42-га гвардійська стрілецька дивізія, справа – резерв бригади. Позиції, що зайняла 1-ша Чехословацька бригада були зручні для оборони – болотиста місцевість, що тягнулася від Острожан до східних околиць Бузівки хоча і замерзла, була перешкодою для німецьких танків та артилерії. Проте і фашисти мали не менш вигідні позиції. Їм вдалося захопити Зелений Ріг, Острожани і взяти в Острожанах під свій контроль міст, створивши там зручний плацдарм.

Про важливість оборони цієї позиції свідчило безліч зосередженої тут артилерії 232 СД, 74 СД, серед яких була рота ГМП (катюші), рота важких мінометів М-31 (андрюші). 18 січня, надвечір, бригада отримала завдання зайняти позицію біля мосту. Для цієї операції була виділена група автоматників і саперів підпоручника, Героя Радянського Союзу Антоніна Сохора. Наступ розпочали пізно увечері. Повзком почали добиратися до мосту, але німці виявили автоматників і відкрили шалену стрілянину, а потім, підтягнувши додаткові сили, вдарили з автоматів і кулеметів таким щільним вогнем, що сохорівці змушені були відступити. Спробу захопити міст (єдиний міст через Гірський Тікач у цьому районі, ліквідація якого відрізала б шлях відступу німцям) робив і батальйон 232 стрілецької дивізії. Проте і ця спроба не принесла успіху. Та, забігаючи наперед, варто сказати, що невдовзі міст таки було знищено з допомогою чеських зв’язківців самими німцями. А було це так. 26 січня над Острожанами з’явилися два німецьких бомбардувальники. Німецький радист зв’язався з своїм коректувальником, який мав наводити літаки на ціль. Чеському радисту вдалося налаштуватися на хвилю німецького коректувальника і зв’язатися з ведучим пілотом. Німці, знехтувавши обережністю, в цьому зв’язку користувалися простим кодуванням, до якого чехи швидко знайшли ”ключик“, та ще й до того чеський радист добре знав німецьку мову. Нічого не запідозривши, німецькі пілоти стали скидати бомби на свої позиції, куди їм вказували із землі. Зробили один круг, пішли на другий, одна з бомб влучила в злощасний міст. І тільки коли міст почав горіти, німецькі пілоти зрозуміли свою помилку. Проте вибити німців з села було не просто.

Командир бригади Людвік Свобода запитав дозволу у командуючого 40-ї армії П.Ф. Жмаченка провести артилерійський обстріл ворожих позицій в Острожанах. Командармом було дано ,,добро“ і о 23.00 над Гірським Тікичем розгорілося пекло. Село запалало в кількох місцях, можна було спостерігати паніку, що охопила німців [8,243]. Після припинення обстрілу німці взялися за впорядкування своїх позицій. Аж раптом – знову вибухи, на голови ворога посипалися снаряди. Це Л. Свобода вдався до тактики несподіваного повторного артобстрілу, який завдав ворогу ще більших втрат. Потім від полонених гітлерівців стало відомо, що цим обстрілом вони втратили 60% танків і бронетранспортерів, а також була зірвана їхня підготовка до атаки.

Після деяких спроб вдалося, нарешті, роті підпоручника Квапіла і двом взводам Райкла захопити східну околицю села і загнати німців в церкву. Бій розгорявся все з більшою силою. Відважно билися воїни Чехословацької бригади ротмістр Сеницький, взводний Карабелам, єфрейтор Коваль, поручник Ружичка та ін. Автоматник 1-го батальону українець Довгомела одним з перших пробрався до церкви і закидав німців гранатами, при цьому ще й підірвав бронетранспортер. Особливою мужністю відзначилися жінки-артилеристи. Так, коли під час повітряного нальоту майже вся обслуга загинула, дві дівчини, які лишилося живими, продовжували вести вогонь прямою наводкою.

Хоробро билися на горбистих берегах Гірського Тікича воїни 163 стрілецької дивізії. Вже третю добу дивізія знаходилась в оточенні, боєзапаси закінчувалися, бракувало продовольства, в частинах великі втрати, багато поранених, медсанбату немає, лише медпункти, які не могли вмістити великої кількості поранених і забезпечити їх необхідними медикаментами. Після важких роздумів командування прийняло рішення: вночі група автоматників імітує спробу прориву в північному напрямку, а основні частини дивізії стрімко прориваються в західному напрямку через Охматів на Сорокотягу. І ось 1318-й полк лейтенанта О.Пороха, відкривши сильний автоматний і кулеметний вогонь, ,,рветься“ в атаку. Гітлерівці спішно стягують в цей район додаткові сили, а тим часом дивізія майже під носом у противника пройшла по льоду охматівського ставка до села Сорокотяги. Та не тільки самі вирвалися з оточення, а ще й провели велику групу раніше захоплених полонених [9,75].

За оволодіння селом Нагірна розгорнула бойові дії 233-тя танкова бригада 5-го механізованого корпусу. Першими в село увірвалися три танки Т-34. Німецька артилерія відкрила вогонь і танк лейтенанта Я.Ф.Скворцова було підбито. Машина загорілася, але командир танка не розгубився і направив палаючу машину на гармату, від якої фашисти в паніці почали розбігатися. При спробі наших танкістів вибратися з машини німці, що залягли неподалік, відкрили вогонь, один з членів екіпажу був убитий, решта вибралися через нижній люк. Танкісти, старший сержант Павленко, єфрейтор Ахтирський і лейтенант Скворцов, відстрілюючись, стали відходити городами, добралися до глиняного кар’єру. Німці, втративши при перестрілці кілька своїх солдатів, припинили переслідування. А тим часом ворог, отримавши підкріплення, зайняв Нагірну. Лише коли зовсім стемніло танкісти вийшли з укриття. Попечені і поранені вони ледве пересувалися по снігу, змішаному з землею. Зупинилися перепочити, нестерпно пекло тіло, боліли рани.

Знесилених і ослаблих їх знайшли дві жительки села Катерина Антонюк і Софія Цимбал. Вони перев’язали їм рани, принесли їсти і заховали в погребі. А в селі було повно німців і кожної миті вони могли заглянути до схованки. Але мужні жінки доглядали танкістів до тих пір, поки наші знову вибили німців із села. А через 31 рік вони зустрінуться, зустрінуться в Жашкові в дні відзначення свята Перемоги. Це була хвилююча зустріч зі сльозами радості і словами вдячності.

Захоплюючи населені пункти, оскаженілі фашисти чинили нелюдські розправи над мирним населенням і полоненими червоноармійцями. В одному з боїв за село Нагірну німці підбили два наших танки. Танкісти довго відстрілювалися, але гранати і набої закінчилися і їх шістьох, що залишилися живими, схопили. Гітлерівці зігнали всіх сельчан, поставили зв’язаних полонених, облили їх бензином і підпалили, а всіх людей примусили дивитися, як в муках вмирають танкісти. Ще один подібний акт звірячої розправи над полоненими трапився в селі Павлівка. Тут німці захопили в полон 17 червоноармійців. Вони закрили їх в клуні Ксеня Козія, також зігнали всіх жителів села, облили бензином клуню і запалили. Люди бачили, як руки полонених просувалися крізь щілини в колодах, намагаючись вирвати їх, дехто намагався пролізти крізь дах. Проте вкрита сніпками клуня, та ще й всередині було багато соломи, спалахнула, як сірник. Нелюдські крики, що лунали з палаючої клуні не впливав на нелюдів, вони спокійно стояли, оточивши пекельне вогнище з направленими на людей автоматами.

Участь у визволенні Жашківщини брала участь 44-а гвардійська Бердичівська танкова бригада ,,Революційна Монголія“ під командуванням полковника І.І. Гусаковського. Це було в той час, коли гітлерівці силою двох танкових, 16-ї і СС ,,Адольф Гітлер” дивізій, намагалися прорвати Корсунь-Шевченківське оточення. Бригада одержала завдання не допустити прориву ворога до оточених. І вони виконали це завдання. Багато бійців відзначились в цих боях, серед них комбат капітан А. Карабанов, який в скрутній ситуації сам ставав до гармати і вів вогонь по ворогу. Прицільним вогнем він знищив ,,тигра” і ,,фердинанда”, а його батальйон, маючи всього десять машин, підбив п’ять ворожих танків. Капітан К.Усанов з своїми гвардійцями йшов в атаку на броні танків. Помітивши, що в районі Тинівки скупчується німецька піхота, він, зіскочивши з танка, повів за собою бійців і знищив гітлерівців.

Чи не найбільш кровопролитні бої проходили в районі сіл Тинівка, Павлівка. Адже ці села були охоплені зовнішнім кільцем оточених в “котлі” німців, і тут найбільше, на відміну від інших сіл району, загинуло наших воїнів. Наприклад, за село Тинівку протягом півтора місяця визвольних боїв загинуло понад 2,5 тисячі радянських воїнів. Вперше це село було звільнено 7 січня 1944 року, через тиждень боїв фашисти, підтягнувши танкові і піхотні дивізії, захопили село знову, а 16 січня вони знову були вибиті з Тинівки. Гітлерівським військам вдалося ліквідувати так званий Уманський виступ в районі Маньківка, Монастирище, Буки, Нова Гребля, Хижня. Бої проходили з перемінним успіхом і 19 січня Тинівка знову опинилася в руках фашистів, які вклинилися в нашу оборону. 26 і 27 січня йшли кровопролитні бої в селах Тинівка і Павлівка. Протягом одного дня було відбито понад 20 атак ворога, а коли вони не принесли успіху, німці кинули на Тинівку до 100 танків і понад батальйон піхоти. Такі запеклі бої пояснювалися відчайдушним намаганням німців прорвати залізні лещата, які все міцніше стискали оточене угруповання…

Понад два місяці точилися важкі кровопролитні бої на Жашківській землі, понад 7 тисяч радянських воїнів лежать у братських могилах. Бої тут тривали на початку березня ще понад тиждень, а потім продовжувалися в Уманському напрямку.

Тютюнник О.Й.,
директор Жашківського історичного музею