Степан ще не знав, що не тільки з німцями йому воювати ще півтора року на Першому Прибалтійському фронті. Війна знайде його і через 11 років після закінчення Другої світової.

В армії жашківчанину сподобалося. 1952 року закінчив Саратовське танкове училище і продовжив службу в Південній групі радянських військ – в Угорщині. Перші десять років після закінчення війни тут все було добре. Радянську присутність на своїй території угорці сприймали як законну – згідно з міжнародними домовленостями. Та коли 1955 року, в зв’язку зі створенням військового союзу соцкраїн Варшавського договору, Москва продовжила термін перебування своєї армії на чужій землі, в Угорщині розпочалися заворушення. Особливо тяжко було бачити угорцям, як з близької їм Австрії радянські війська таки вивели, хоч і знехотя. 23 жовтня 1956 року в Будапешті вибухнуло повномасштабне повстання, яке розпочалося з повалення пам’ятника Сталіну на центральному проспекті міста.

В радянські часи ці події було заведено називати контрреволюційним заколотом, а в наш час угорці його ідеалізують як прагнення до демократії. Істина ж була десь посередині. З одного боку, основною масою мирних маніфестантів були угорські студенти – молодь, не відкидаючи можливості побудови соціалізму, вимагала, щоб він мав “європейське обличчя”, а не підказану з Москви напівдиктаторську модель. Окрім того, угорці вимагали, щоб чужі війська негайно покинули їхню територію. З іншого боку, деякими військовими формуваннями повстанців керували вчорашні генерали профашистського диктатора Хорті, свій інтерес у бунтівній Угорщині мали спецслужби деяких закордонних держав. Згідно з офіційними даними, після завершення подій серед вилученого у повсталих було близько двох тисяч одиниць стрілецької зброї іноземного виробництва, виробленої вже у післявоєнні роки. До того ж, окремі сплески повстання відзначалися невиправдано жорстокими розправами над представниками Компартії та місцевої влади.

Як би там не було, це мало б залишитися внутрішніми справами самої Угорщини – якби не ті ж таки чужі війська під боком… Вже наступного дня після початку повстання, вранці 24 жовтня, Москва постановила: ввести свої танки в столицю незалежної держави-сусідки. Як завжди у випадках, де пахло смаженим, у пекло кинули побільше українців. Одним із перших офіцерів, які загинули на вулицях повсталого Будапешта, став командир розвідроти капітан Прохатченко. У переліку підрозділів, які були втягнуті у найжорстокіші вуличні бої післявоєнного періоду, знаходимо механізовані дивізії з рідними назвами: 27-а Черкаська, 13-а Полтавська, 17-а Єнакієво-Дунайська.

У потоці радянських військ, де було понад 30 тисяч солдатів і півтори тисячі одиниць бронетехніки, не загубився танковий взвод, яким командував жашківчанин. В обстановці, коли на танки з усіх будинків вулиць, якими вони йшли, сипалися в’язки гранат, прозвані чомусь “ковбасою”, танкісти Степана Цвика зарекомендували себе як безстрашні солдати. Зрештою, у вирішальному протистоянні радянських Т-54 і угорських танків біля будівлі парламенту республіки, угорців загітували скласти зброю.

Бої тривали 19 днів жовтня–листопада 1956 року. Вкластися до 7 листопада – стандартної дати, якої маніакально дотримувалася в усьому Москва, не вдалося. Але 11 листопада було зломлено останній серйозний опір, хоча окремі спалахи сутичок спостерігалися ще й в грудні. Результатом цих боїв стали величезні втрати з обох сторін: угорців загинуло дві з половиною тисячі, ще майже 20 тисяч отримали поранення. Радянські втрати – загиблі і зниклі безвісти – 720 осіб, поранено – понад півтори тисячі. Степан Цвик продовжив службу в армії – повернувшись в Україну, з 1966 року був військовим комісаром Балтського району Одещини, а після звільнення в запас оселився на Херсонщині і став військруком селищної школи.
Коли щось кажуть про окупантів, чи варто це переносити на таких, як Цвик? В усіх конфліктах – будь то Чехословаччина, Корея чи Афганістан, Москва любила використати українських солдатів. Вони давали присягу на вірність тодішній Батьківщині. І присяги дотрималися.

За мужність і героїзм, проявлені під час виконання військового обов’язку Героями Радянського Союзу 13 осіб стали посмертно, а ще 13 – отримали нагороди й залишилися в строю. Серед тих, хто уцілів і став Героєм (нагороду отримав у грудні 1956-го) – і наш земляк Степан Цвик.

Джерело: “Прес-Центр“

Про аналітичний “Левада-Центр” на Черкащині з газет чи телевізора чув практично кожен, та далеко не кожен знає, наскільки тісно ця назва пов’язана з селом Кривчунка на Жашківщині. Саме в Кривчунці сто років тому з’явився на світ Олександр Косяк, якому судилося стати першим заступником директора Держкіно та заступником міністра культури УРСР, секретарем Спілки письменників України і лауреатом Держпремії ім. Т.Г. Шевченка. Драматург і кіносценарист вирішив, що прізвище Косяк для нього не надто звучне, і взяв псевдонім Левада… Коли його син Юрій став знаменитим російським соціологом і політологом, батьковий псевдонім вже був сімейним прізвищем.

Юрій Олександрович працював у створеному наприкінці 1980-х років на хвилі перебудови Всеросійському центрі вивчення громадської думки (“ВЦИОМ”). 2004 року, коли “ВЦИОМ” спробували підпорядкувати державним структурам РФ, практично всі його співробітники перейшли у новостворений Аналітичний центр Юрія Левади (“Левада-Центр”). Це ім’я Центр носить і донині, хоча 2006 року Юрій Левада помер у своєму робочому кабінеті – усього через 11 років після свого батька-жашківчанина, який колись узяв за псевдонім суто українське слово, яке тепер гримить не тільки на всю Росію, а й на весь світ.

Джерело: “Прес-Центр”

– А як тоді бути із розпорядженням райвно? – не здавався голова батьківського комітету. – Адже тут чітко написано – всіх куркульських і попівських дітей вигнати зі школи. Адже наша школа називається “Школа колгоспної молоді”!

– Правильно, – підтакнув Улян Іванович, – ми справді школа колгоспної молоді. А це насамперед означає те, що ми маємо готувати майбутню молоду зміну для колективних господарств. А хто сказав, що у заможних сім’ях не виростуть справжні патріоти?
Резолюція не була ухвалена. Всі діти, які підлягали виключенню, продовжили навчання, а на непокірного директора посипалися скарги в райВНО, райком партії, райвідділ ДПУ. Коваля звільнили з посади секретаря партійної організації, згодом виключили з партії. Учком ухвалив рішення: “Всіх учнів, у кого батьки розкуркулені, без будь-яких умов і пояснень виключити зі школи”. Але директор не здавався. Правда, під психологічним тиском деякі учні залишили навчання. Але більшість все-таки не залишила школу і стала відомими в районі спеціалістами – агрономами, зоотехніками, лікарями і ветлікарями, вчителями.

Влада не простила непокірного директора. В 1938-му він був заарештований і розстріляний.

Ми ще і ще раз перегортаємо пожовклі від часу сторінки кримінальної справи №1622, яка зберігається в Державному архіві Черкаської області.

Улян Коваль народився 21 червня 1903 року в селі Баштечки Жашківського району в багатодітній селянській родині. Після закінчення школи вступив до Уманського педтехнікуму, а згодом – на заочне відділення Черкаського педінституту. Спочатку працював учителем початкових класів. А згодом викладав історію в 6-7 класах. Працював завучем, директором ряду шкіл Жашківського району. А в 1934-1935 роках завідував Жашківським райвно. В 1935 році був виключений із партії. І Улян Іванович знову повернувся працювати рядовим учителем. 12 лютого 1938 року був заарештований. 19 травня 1938 року в числі дев’яти земляків його розстріляли за рішенням трійки при КОУ НКВС від 22 квітня 1938 року. 18 вересня 1961 року Черкаський обласний суд постановив: вирок трійки скасувати за відсутністю складу злочину. Чесне ім’я Уляна Коваля було відновлене.

Джерело: “Прес-Центр”